Тетяна Шуліка, керівниця 1+1 Production fiction: «Кіно — це частина нашого спротиву»

Насамперед, переорієнтуватися на створення документальних проєктів. У фокусі уваги були новини та виробництво фільмів, що могли б зафіксувати та детальніше розкрити хронологію великої війни. 

Нині ж ситуація та потреби українських глядачів поступово змінюються. В суспільстві точаться дискусії — яким має бути наше кіно і чи потрібне воно Україні зараз? 

Керівниця 1+1 Production fiction Тетяна Шуліка в інтерв’ю розповіла, над якими серіальними проєктами її команда працює зараз, на який контент сьогодні є попит в Україні і як посилення галузі кіно та серіального виробництва може стати вагомою частиною нашого культурного спротиву.

Ми зайшли у третій рік повномасштабної війни. Як би Ви описали нинішні тренди? Якого контенту зараз хочуть глядачі?

Судячи з результатів теледивлення, з різноманітних опитувань про емоційний стан і настрої суспільства, українці найбільше хочуть дивитися контент, не пов’язаний з війною. Щоб відволіктися і спробувати знайти розраду в цікавих і нетипових історіях. Раніше я думала, що це комедії, сімейні історії. Але зараз дивляться і містику, і детективи, і драму, але не про події за вікном. Це не те, щоб ескапізм, але людям психологічно потрібно трохи відволікатися. Війна — це нині основна частина нашого життя. Але в ньому є ще інші важливі речі, які допомагають нам триматися на плаву і, зрештою, не втрачати надії та зберігати сили для перемоги. 

Це свідчить про те, що відновлюється інтерес до побутових історій?

Цей інтерес, насправді, нікуди і не зникав. Якщо ви згадаєте початок великої війни, то тоді більшість людей взагалі нічого не могли дивитися. Дивилися тільки новини. Нам було не до книг чи фільмів. Так працює психіка. Це реакція на стрес. А потім, коли ми вже трохи адаптувалися, то почали дивитися контент не про війну. Бо ми і так живемо у війні. І війна — це дуже важка річ, яка займає більшу частину нашого життя і наших думок. Кіно і телебачення — це про емоції. Поганих емоцій у нас надлишок, тому люди дивляться те, що дасть їм хороші емоції. Або, хоча б ті продукти, які не про війну, а про нормальне, мирне життя. 

Для того, щоб наші історії почув світ, вони мають бути відповідної якості.

Два роки тому ваша команда розпочала роботу над проєктом «Жити далі». Цілий «туторіал» з відповідями на абсолютно нове питання: як виживати у новому для нас світі?  На якому етапі знаходиться цей проєкт зараз?

Ми зараз над ним не працюємо, на жаль. Ми його започаткували на початку війни, і рік десь пройшов від ідеї до повної реалізації. Це дуже важливий проєкт, як для нашої команди, так і для аудиторії. Він був про те, як нам всім адаптуватися до нових реалій і знайти своє місце в новій Україні, в новому всесвіті, в якому ми тепер живемо.

Чи не відійшли ми взагалі від питання «Як жити далі» і чи не час нам подумати: «Гаразд, ми адаптувалися. Як тепер покращити життя?»

Звичайно треба! Як на мене, дуже важливо розуміти, що, так, війна повністю перевернула наше життя, але вона його не зупинила. Ми всі рухаємося далі, в усіх сферах. У нас змінилося коло спілкування, часто — робота, у багатьох відбуваються особисті і сімейні зміни. Ми живемо далі. І так само в професії ми маємо далі розвиватися, рівень наших історій, рівень нашого професіоналізму має рости. Бо, окрім того, що це важливо для бізнесу,  це зараз наша місія на світовому ринку. Для того, щоб наші історії почув світ, вони мають бути відповідної якості. 

Як цей контекст впливає на виробництво контенту? 

Дуже сильно. За час війни в Україні є всього декілька кейсів, де продюсери знайшли іноземних партнерів по копродукції. Я маю на увазі не ґрантову підтримку, а саме копродукцію. Це, здебільшого, відбулося в перший рік повномасштабного вторгнення, на хвилі загостреної цікавості до нас. 

Що зараз цікаво міжнародному ринку? 

Їм цікаві хороші, якісні, унікальні історії з добре пропрацьованими героями. Для копродукції потрібна історія, яка буде цікава всім країнам, які беруть участь у виробництві. Поки випадки, коли наші (українські - ред.) художні історії зацікавили б іноземних партнерів — є поодинокими. І, здебільшого, вони не пов’язані із війною. Але ми прагнемо виходу на міжнародний ринок і працюємо над цим. 

Однак зараз, коли є тенденція на міжнародну «втому» від війни Росії проти України, набагато ефективніше працюють «документалки», які доносять інформацію про нас світові. На них є попит і це — реальний приклад того, наскільки важливим є контент під час війни. Часто іноземці  думають, що якщо в нас тут працюють ресторани, підприємства, бізнес, сільське господарство, ми всі ще не померли з голоду і працюємо, значить у нас тут все нормально. Вони не розуміють рівня героїзму тих самих фермерів, які в бронежилетах розміновують свої поля. В цьому плані більше працюють фільми на кшталт «20 днів у Маріуполі» або «Довга Доба». Українській аудиторії ці фільми складно дивитися тому, що вони, власне, про наше поточне життя, 

А для донесення інформації про нас міжнародній спільноті - це дуже важливі роботи. Зараз нам треба всіма способами за допомогою нашої роботи в тому числі нагадувати, що відбувається. 

Мистецтво зараз тісно пов’язане з політикою?

Мистецтво завжди було тісно пов’язане з політикою. Культура — це частина життя країни. Кіно, серіали — належать до масового мистецтва і формують суспільну думку не гірше, ніж новини. Це відомо. Завдяки цьому ми отримуємо ґрантову підтримку від іноземних фондів саме на художнє виробництво. За умови, що ми говоритимемо на актуальні теми, які є важливі для підтримки суспільства в цей час. Кіно сильно впливає на світогляд.

Кожен фільм — це історія. Як діє телебачення і кіно? Викликають емоцію, а за емоцією закладається меседж, і глядач бачить події, які викладені певним чином і розповідають історію з точки зору когось з персонажів. Це про історію в будь-якому вигляді і в будь-якому форматі.

Чи достатньо однієї лише ґрантової підтримки від іноземних партнерів для створення контенту в Україні?

Залежить від того, про який бюджет йдеться. У нас зараз у виробництві є два художні проєкти, які створюють коштом американського ґранту. Це історії про війну, і ми в них закладаємо меседжі, які я особисто, як громадянка, вважаю дуже важливими для нашого суспільства зараз. Зокрема, про єдність з тимчасово окупованими територіями, про те, що люди на тих територіях залишаються українцями і ми чекаємо на їхнє повернення «додому». Про те, що коли вони будуть звільнені, нам треба буде всім разом працювати над тим, аби  допомогти їм подолати ці травми отримані під час життя в окупації. Бо це страшно навіть уявити собі.

На жаль, наша війна не перша. Кіно існує вже більше сотні років, і його особливо активно створювали під час Другої світової війни. Чи можна підглядати за тією епохою і шукати там підказки для нас сьогодні?

Можна. І ми це робимо з самого початку. Під час Другої світової війни почався розквіт Голівуду і тоді ж там почали виробляти багато комедій. Це — класичні історії, які в той час допомагали людям переключитися від страхіть навколишнього світу і пам’ятати, що є місце і Різдву, і сімейним традиціям, і просто веселим історіям. 

Кожен фільм — це історія. Як діє телебачення і кіно? Викликають емоцію, а за емоцією закладається меседж, і глядач бачить події, які викладені певним чином і розповідають історію з точки зору когось з персонажів. Це про історію в будь-якому вигляді і в будь-якому форматі. Кіно працює так само. Це спосіб донести історію з нашої точки зору.

У нашого ворога протилежна точка зору і вони прекрасно справляються з її поширенням.

…світ має розуміти, що, допомагаючи нам, — вони захищають себе. Вже третій рік ми стоїмо між світом і пеклом.

Ви для себе аналізували, як росіяни зараз вкладають у свою кіноіндустрію?

Навіть з того, що на поверхні, можна зробити висновок, що вони активно вкладають в кіноіндустрію. У них серіальне виробництво не зупинилося . Їхні канали працюють, вони знімають і комедії, і детективні історії. Але те, на що ми звернули увагу - це коли з’являються трейлери якихось військових фільмів. У нас широко обговорювався російський фільм  «Свідок», який розповідає про події у Бучі. Судячи з трейлера, туди вклали чималий бюджет, знято якісно і масштабно. В трейлері показують страшних «націоналістів і бандерівців», які  катують і вбивають власне населення. Звісно ж, це викривлення нашої реальності для досягнення своїх цілей.

У цьому випадку це спосіб ведення інформаційної війни за допомогою художнього контенту. 

Росіяни вкладають кошти, це видно навіть на поверхні. А як у нас? Наскільки у нас виробництво контенту залежить від підтримки з боку держави?

Залежить. Пам’ятаємо, коли минулого року МПІУ оголосили конкурс, у нас нарешті на кіноринку відбулося пожвавлення. За кілька місяців до цього, телеканали вже  почали виділяти кошти на контент, але бюджети, звісно, зараз набагато скромніші.  А ґранти — це поодинокі випадки. Тому, саме завдяки державному конкурсу у нас протягом півроку було відчуття, наче на ринку все нормально. Зʼявилася робота, команди були зайняті на зйомках. Це надзвичайно важливо зараз. І дуже важливо нашому суспільству розуміти, що кіно - це теж спосіб сформувати у людей реальність в голові. Це не про маніпуляцію, а про їхню підтримку. Які історії, зазвичай, виграють ґрант? Це історії про силу, про подвиг, про якусь локальну, проте дуже важливу — перемогу. Це те, що не дає опустити руки, це те, що ти дивишся — і воно тебе надихає і дає сили йти вперед.

Кіно - частина нашого спротиву?

Так і є. Це наші меседжі, частина нашого спротиву, боротьба за думки. Від війни може настати зневіра, люди опускатимуть руки. А це підтримка людей всередині. Це один напрямок. А другий напрямок — це донесення історій про нас світові. Тому, що світ має розуміти, що, допомагаючи нам, — вони захищають себе. Вже третій рік ми стоїмо між світом і пеклом. 

Чому індустрія кіновиробництва повинна працювати в умовах війни?

Бо це один з методів спротиву. Це формування нашої свідомості. Ми вільні, поки наш розум вільний. І ця боротьба за нашу свідомість відбувається, в тому числі, через серіальне і кіновиробництво. Індустрія має вижити і розвиватися. Дуже багато фахівців змінили професії, поїхали з країни, хтось взяв до рук зброю і нищить ворогів на передовій.

Але ті, хто тут є, повинні робити цю справу і розвиватися. Бо це важливо для країни і це бізнес, який має працювати, сплачувати податки і давати можливість своїм працівникам донатити.