РОБОТА В УМОВАХ ВІЙНИ6 вересня 2024

Наталія Ярмола, спеціальна кореспондентка ТСН

Журналістика в умовах війни — це робота 24/7. Контекст завжди важливий, навіть якщо ти не займаєшся конкретними проєктами. Також журналістика зараз про людей. Ми всі — громадяни України, які проживають війну.
Яка роль ТСН сьогодні? Це платформа, на якій тримаємося всі ми. Це і про надію, навіть коли є невдачі, та про невдачі, але з надією.
Що для вас значить цінність «Бізнес і результат»? Бачення майбутнього та стратегії розвитку як компанії, так і кожного з нас.

24-го лютого о 6 ранку мене розбудив не вибух, а дзвінок від мами

Розкажіть про свій ранок 24-го лютого. Що ви зробили тоді спершу?

Річ у тім, що за кілька днів до повномасштабного вторгнення стежила за новинами, як і всі журналісти. Дуже запам’ятався виступ Джо Байдена, який 22-го лютого проголосив, що «путін все вирішив». Тому після цього психологічно готувалася до страшних подій та зібрала тривожну валізку.

24-го лютого о 6 ранку мене розбудив не вибух, а дзвінок від мами, яка сказала: «Доця, почалося». Спершу чомусь вийшла на балкон. Тоді почула вибухи, але не відчувала страху. Після — увімкнула телеканал 1+1, в ефірі якого були Марічка Падалко, ведуча 1+1 Марафон і ТСН, та Єгор Гордєєв, ведучий проєкту «Сніданок з 1+1» на 1+1 Україна.

Чи мали план дій? Якими були перші місяці великої війни?

Одразу наважилась їхати в офіс. Дорогою спрацював «тумблер», тому почала все знімати — черги в банкоматах, аптеках і магазинах. Наша редакція запрацювала миттєво. Я писала короткі новини, а також готувала коротку підбірку про економічну систему, а саме те, як працюватимуть банкомати, скільки грошей можна зняти тощо. Думки були направлені не на щось погане, а на новини.

Ніч довелось провести в метро. До того ж 25-го лютого в ефір вийти було неможливо через жахливі обстріли. В цей день було прийнято неочікуване рішення їхати на захід України, де працювала 4 місяці. В моїй сумці були лише паспорти, кофта та штани. Там розпочала редакторську діяльність замість журналістської.

Рашизм — невиліковна хвороба.

На початку великої війни ви відвідували Німеччину, де відбувся напад на вашу команду, зокрема ведучу 1+1 Марафон, інтерв’юерку Наталію Мосейчук. Розкажіть про це детальніше.

8 травня ми приїхали робити ефір у Берліні. Все було мирно та спокійно, проте наступного дня біля Брандербурзьких воріт зібралося збіговисько людей з фотографіями Сталіна. Вони, почувши українську мову, почали закидувати нас різноманітними наративами, над якими ми сміємось, типу «Ленін створив Україну у 28-му році» (хоча помер у 1924-му). Загалом це була сильна штовханина та істерика з їхнього боку. До того ж саме тоді зрозуміла, наскільки ця машина страшна. Вони живуть в цивілізованому світі, а несуть розруху всюди, де мир і спокій. Рашизм — невиліковна хвороба.

Людські історії мені довіряли знімати часто. Не вмію знімати байдуже або відсторонюватися

У межах своєї діяльності ви берете інтерв’ю та спілкуєтесь з чималою кількістю героїв. Які з історій запам’яталися найбільше?

Одним з перших матеріалів під час великої війни було інтерв’ю з авторкою та письменницею Славенкою Дракуліч про те, як в Гаазі судили воєнних злочинців колишньої Югославії. Здається, тоді вийшло більше, ніж інтерв’ю. Це мініфільм на 15 хвилин, у якому хотілося показати, що росіяни будуть відповідати за скоєні злочини в Україні.

Згодом вийшов найскладніший сюжет у моєму житті. В межах проєкту «Герой» розповіла про свого друга, воєнного кореспондента Олексія Чубашева, який взяв до рук зброю та загинув 10 червня 2022. Це був сильний удар для мене, але хотілося зафіксувати його в історії. Також записували жительку Сумщини, яка під час розвезення хліба в окупації, втратила чоловіка, а сама отримала численні поранення.

Ви також робили інтерв’ю та розповідали непрості історії сучасних дітлахів. На вашу думку, як не травматизувати героїв?

Тут головне не запитувати, а спілкуватися. Дуже часто діти самі хочуть розповісти, що вони бачили. Не обов’язково вживати слова «війна», «втрата» тощо. Вони настільки мудрі, що знають більше, ніж ми можемо уявити. У спілкуванні треба бути щирим другом.

Фіксувати історію — найголовніше завдання журналіста

Рік тому на телеканалі 1+1 Україна відбулася премʼєра документального фільму «Побачити дно», авторкою якого є ви. Він про найбільшу техногенну катастрофу останніх десятиліть, а саме про підрив Каховської ГЕС. Поділіться, чому для вас було важливо зробити проєкт саме на цю тему? Скільки зайняла реалізація фільму?

У великій війні є непомічена жертва — природа. У міжнародному праві немає злочину «екоцид», але це повинно бути, адже знищуються ліси та заповідні зони. Та в протистоянні війна поки що перемагає.

У перший день трагедії написала Сергію Попову, директору департаменту новин, про ідею зробити фільм. Разом з Олею Кашпор, заступницею директора департаменту з нових форматів, почали справжнє розслідування. Ми хотіли відзняти шкоду від теракту для природи й людини, а також наслідки в майбутньому, яких ми насправді ще не відчули та не усвідомили. Озираючись назад, розумію, наскільки швидко зробили фільм. Опинитися на місцях найбільшої катастрофи на всій планеті було суцільним шоком. Здавалося, що безодня нескінченна.

У межах фільму записали інтерв’ю з директором Каховської ГЕС, який народився в той самий рік, коли її побудували, виріс із видом на неї. Думала, що у кадрі будемо багато говорити про параметри ГЕС, висоту та силу турбін, але ні. Він багато розповідав про окупацію та дитинство. Це була важка та щемлива розмова. Попри все, це дуже крута робота, якою пишаюся. Фіксувати історію — найголовніше завдання журналіста.

Також ви готували документальний фільм про російську пропаганду та технології інфоманіпуляції, зокрема розбирали їхні дії на прикладі країн Балтії . Розкажіть про це детальніше.

Ми розбирали пропаганду на букви, слова та речення. Кожна серія присвячена певній фразі — чому саме «на Україні?», що стоїть за реченням «8 років бомбили Донбас» тощо. Власні методи росіяни використовують майже в усіх країнах пострадянського простору, в країнах Балтії й по всьому світу. Якщо всюди діє однаковий механізм, то це свідчить лише про неспростовний доказ спланованої, широкомасштабної, наступальної дії в інформаційному просторі.

Мені особисто було цікаво провести розслідування, як це відбувалося та в який момент загострювалися ці слова-списи. Було важливо показати це українцям. Зараз, до речі, слідами цього проєкту роблю документальний фільм «Мова війни», який має вийти за кілька місяців.

Наскільки змінилася ваша професійна діяльність? Чи була документалістика для вас викликом?

Попри те, що працювала в «ТСН. Тиждень з Аллою Мазур» та робила великі формати, ніколи не створювала фільми на понад 50 хвилин. Це такі виклики, які не дають ночами спати. Війна дала поштовх не боятися нових проєктів, робити те, що відчуваєш.

Досвід роботи над документальними проєктами — цінний. Тому рухаюся в цьому напрямку та працюю над фільмом про трибунал. Мене не полишає думка, що світ може рухатися далі без покарання зла. росія буде покарана за все, що накоїла в Україні.

Виплачу всі сльози вже після війни

Наскільки сильно ви змінилися особисто?

Дуже сильно. Стала сильнішою, здається. Завжди кажу, що виплачу всі сльози вже після війни. Не знаю, коли вона закінчиться, але немає часу опускати руки, бо постійно маю проєкти.