Павло Бориско, оператор ТСН
- Робота оператора в умовах великої війни — це про постійний стрес і прямий ризик для життя, адже працюю зазвичай в зонах бойових дій або підвищеної небезпеки. Це можуть бути і полігони, і місця обстрілів, і звільнені території, де відбувається розмінування.
- Документування війни нині відбувається в рази щільніше, ніж у часи АТО/ООС, наприклад. Проте хочу показувати, що наші дівчата та хлопці — герої, які не здаються.
- Найбільша цінність ТСН — це люди, адже більшу частину життя ми проводимо на роботі.
Офіс перетворився фактично на дім не тільки для мене, проте й для багатьох інших колег
Пригадайте ранок 24 лютого, що ви тоді зробили спершу?
У цей день мені потрібно було виходити на другу зміну на роботу, тож заснув досить пізно, але вже близько сьомої ранку прокинувся від дзвінка. Перше, що спало на думку: «Хто так рано телефонує?», хоча країна насправді не спала вже з п’ятої ранку чи навіть раніше. Емоційно спокійно сприйняв те, що розпочалося повномасштабне вторгнення, адже протягом лютого готувався до цього, купував продукти, яких мало б вистачити на певний час. Пам’ятаю, що ще був зачинений магазин, який поруч із будинком, але біля нього вже стояв натовп з 20 осіб.
Відразу почав спілкуватись з рідними, друзями та колегами, намагався заспокоїти кожного. Ввечері приїхав на роботу та працював в студії, аби замінити хлопців, які працювали з 5 ранку. У цей день ефірна сітка повністю змінилась, почалося включення зі студії. З того моменту почалися нові умови війни, які раніше ніде не були прописані. Офіс перетворився фактично на дім не тільки для мене, проте й для багатьох інших колег на кілька місяців.
Знімали цивільні об’єкти, які руйнували російські снаряди, а також життя Київщини після деокупації
Розкажіть про перші тижні повномасштабного вторгнення? Які сюжети були актуальні та наскільки змінилась ваша робота з перебігом війни?
25-го лютого з журналістом і водієм виїхали на першу зйомку. Країна не спала вже другу добу. Пам’ятаю, що місто було пусте, проте всюди стояли блокпости. У Києві збили, здається, ракету, тож потрібно було відзняти наслідки. Масштаб руйнувань, на жаль, був колосальний. Не знав, за що братися спершу знімати, побачивши численну кількість вибитих вікон і зруйнованих під’їздів.
Було насправді незвично в столиці, яка ще кілька днів тому була мирна, ходити в бронежилеті, хоча з 2014 року я їздив в зону бойових дій та бачив все на власні очі, зокрема Маріуполь після звільнення. Також нас дуже обмежувала комендантська година, адже лише починалась весна, хоч і день став довшим, але часу на зйомки було небагато.
Перші місяці ми знімали цивільні об’єкти, які руйнували росіяни. Наприклад, влучання в телевежу або біля Куренівського парку, а також життя Київщини після деокупації — Ірпінь та Бородянка, звільнену частину Чернігівщини.
Дуже вразила зйомка в Бучі. Ми тоді приїхали в новозбудований квартал, в якому було довкола купу обірваних дротів, похилених та зламаних стовпів, а також дірки від танкових влучань. Зв’язок був відсутній. До того ж ми були на вулиці Вокзальній, де під час окупації росіяни пошкодили сотні житлових споруд. Картина була страшна. У Бородянці було купу понівеченої техніки, броньовані машини, які ніби розрізані, залишки військового одягу.
Також запам’яталась зйомка хлопця, який став головний героєм кліпу гурту Imagine Dragons. Нам потрібно було їхати в Миколаївщину, де, на жаль, не було зв’язку чи інтернету. Відповідно ми вишукували хлопця, опитуючи жителів. Зрештою ми всі познайомились, відзняли про нього сюжет, про його побут, а також окупацію, поточні справи та плани на майбутнє.
Окупанти, на жаль, знищують все довкола
Ви фіксуєте військові події ще з 2014 року. Розкажіть про поїздки у прифронтові міста після 2022 року, наскільки змінились масштаби руйнувань?
У 2022 році, коли все трохи стабілізувалось, почали їздити в зону бойових дій разом з Іваном Петричаком, тоді кореспондентом ТСН, а зараз начальником відділу комунікації 24 ОМБр, молодшим лейтенантом. Спершу ми були в Миколаєві, коли окупанти атакували область. Пізніше — в Херсонщині, а вже з часом — в Донеччині. Знімали завжди або військових, або наслідки ворожих ударів.
Для мене ці поїздки не були чимось новим, проте масштаб руйнувань колосально відрізнявся. Окупанти, на жаль, знищують все довкола. Міста Костянтинівка та Покровськ нині зруйновані вщент, до останнього неможливо навіть під’їхати. Вороги обстрілювали та продовжують обстрілювати міста з градів, касетними снарядами не лише по військових об’єктах, але по цивільних локаціях.
Також у 2024 році ми поїхали в Суджу. Я з Наталею Нагорною, воєнною кореспонденткою ТСН, потрапив туди в кінці серпня. Пам’ятаю, що деякі будинки були вже знищені. Неподалік від центральної площі був пам’ятник леніну, прапори ворога та меморіал із символами-зірками, які в Україні не використовуються.
Ви також записуєте інтерв’ю з військовими. Яка історія вам запам’яталась найбільше?
У серпні 2022, в Херсонщині, ми працювали з трьома хлопцями, які були військові. Мені дуже запам’яталося наше спілкування, адже вони були зовсім молоді, розповідали про власне життя. На жаль, через кілька тижнів дізнались, що один із них загинув, натрапивши на міну.
Одного разу спілкувався з нині діючим військовим, який, ще будучи цивільним, потрапив в окупацію. Його знайшли військові рф в Бучі, поруч з одним з приватних будинків, де він переховувався під опалим осіннім листям. Він розповідав, що був майже у відчаї, боявся, що його помітять та знайдуть. Я відчував емпатію до його розповіді і це для мене був дуже емоційний момент. Також знайомий з Вікторією, яка є головною сержанткою зенітно-артилерійського взводу у 56-й окремій мотопіхотній бригаді. Пам’ятаю, що вона неодноразово в розмові казала, що для неї дуже важлива сім’я, рідні та люди, до яких можна прийти в будь-який момент. Ми рідко спілкуємось, але мене це зачепило.
У кожної людини є ім'я, а в кожного геройського вчинку — автор
Яке значення для вас має фіксація правди у воєнний час?
Моєю мотивацією є бажання показати, висвітлити роботу військових та ті умови, в яких вони працюють та воюють з ворогом, а саме проживання в бліндажах і півметра бруду після негоди. Це про фіксування історії. До речі, завжди намагаюсь роботу залишати на роботі, адже часто доводиться знімати трагічні та негативні речі.
До того ж найголовніше завдання оператора сьогодні — не нашкодити. Ми постійно перебуваємо під ризиком. Тому вважаю, що вдалий кадр не вартує людського життя. Кажуть, що новина живе один день, але через 20 років це все ж таки вже буде не новина, а ціла історія. Це частина певної історії — конкретний день та конкретне місце, а також люди, наші співгромадяни. У кожної людини є ім'я, а в кожного геройського вчинку — автор.
Довкола був білий туман, а в очах було багато бруду й уламків
Під час одного сюжету, який ви робили, ви дійсно ризикували життям заради зйомки. Можете розповісти, що сталося в день, коли ви зазнали поранення? Про що ви подумали спершу? Як ви дізналися, що це була ворожа група?
Це трапилось вранці 4 лютого під час знімань сюжету про роботу українських операторів БпЛА на позиціях неподалік Вовчанська. Фактично відбувся вибух, внаслідок якого я отримав множинні поранення та перелом ноги. Спершу подумав: «Невже це трапилось зі мною?», а згодом: «Чи я живий?». Довкола був білий туман від вибуху, а в очах було багато бруду й уламків.
Встаючи, зрозумів, що не можу спиратись на ногу. Відразу прийняв позицію лежачи та намагався покинути зону небезпеки. Повз на ліктях та відштовхувався вцілілою лівою ногою. Так нас і вчили на курсах від Нацспротиву для команди плюсівців. Не до кінця усвідомлював, що трапилось, хоча це були лічені секунди. За кілька хвилин був біля укриття, звідки вийшов Олександр Моторний, воєнний кореспондент ТСН, який відразу допоміг мені підвестись та перейти в безпечне місце. Я попросив його знімати все, що відбувалось довкола, аби потім показати лікарям. Відчував дуже сильну втому, що була наслідком мінно-вибухової травми, контузії, втрати крові, було посічене майже все тіло, попри кілька шарів одягу, бронежилет і каску.
Трохи згодом нашу команду евакуювали. Коли адреналін почав відпускати, почало боліти все — особливо нога та руки. На жаль, хлопець, який з нами перебував там, постраждав ще більше. У мене вже було кілька операцій, а нині реабілітаційний період. Ходжу важко, проте з’являється все більше сил.
Вірити та знати, що завтра наступить у мене і в моїх близьких
Станом на зараз, про що ви мрієте після Перемоги?
Певне, що найбільше мене зараз цікавлять подорожі, хотілося б потрапити в Антарктиду. У світі так багато точок, в яких ще не був. А також вірити та знати, що завтра наступить у мене і в моїх близьких.
