"24-го лютого я знову була змушена кудись тікати через те, що росія прийшла «визволяти»", — Тетяна Богданова-Лукʼянець, менеджерка з персоналу

Менеджерка з персоналу, Тетяна Богданова-Лук'янець розповіла про роботу в умовах війни, мотивацію та звідки черпає сили рухатись далі.

Розкажіть, будь ласка, як ранок 24 лютого розпочався для вас? Як ви дізналися про початок повномасштабної війни? Що першочергово зробили того ранку?

Мене розбудив чоловік, якому на той момент вже зателефонувала його мама та сказала, що розпочалася війна. Напевно, як і більшість людей на той момент, ми не могли у це повірити. Проте згодом ми почули вибухи. І перше, що я сказала: «Вмикаємо 1+1, там точно ми почуємо, що зараз відбувається». Ми почали дивитися плюсівський марафон, якраз в ефірі вже був Єгор Гордєєв, ведучий ранкового шоу «Сніданок з 1+1». 

Паніки не було. Ми відчували, що це може статися, оскільки до 24-го лютого інформація про можливий наступ надходила звідусіль. Проте ми не збирали речі, лише були думки про те, що потрібно взяти на випадок, якщо росія здійснить напад. До останнього не вірилося, що рф спроможна на такі варварські методи задля досягнення імперських цілей. Ніби ж у 21 столітті домовитися про будь-що можна дипломатичним шляхом. 

Я в Києві з 2014 року і мені доводилося виїжджати з Криму. Хоча сама родом з Херсонщини, після школи навчалась в Сімферополі (звісно, що до так званого референдуму). Як тільки там з’явились війська рф, одразу прийняла рішення про виїзд. Тож 24-го лютого я знову була змушена кудись тікати через те, що росія прийшла «визволяти». 

У той день ми з колегами встигли провести зустріч в онлайн-форматі, щоб сформувати план дій 

З колегами ми відразу проговорили, що маємо тримати руку на пульсі з приводу того, де наші співробітники, чи мають вони можливість виїхати у більш безпечні регіони. Ми розуміли, що у нас на той момент була частина працівників, яка знаходилася у північній частині Київщини. Тож ми зв’язувалися з усіма, аби розуміти, чи вдалося їм евакуюватися. На жаль, у нас були випадки, коли працівники певний час перебували під російською окупацією. 

Мама мого чоловіка залишилася вдома сама на іншому березі Дніпра. Тому ми зібрали базові речі, кота та поїхали до неї, аби підтримати та певний час побути з нею. Дорогою бачили, які літали винищувачі. В той день також вперше бачили танки на близькій відстані. Тоді мій пульс досяг 150 ударів, це було дуже страшно.  

В який момент ви прийняли рішення виїжджати зі столиці?  

На той момент у мене проходила стажування Вікторія родом зі Львова і я якраз запитувала у неї, де вона перебуває. Вона написала мені: «Якщо хочете – приїжджайте до нас». Ми не знали, що буде далі, тому взяли речі, які зібрали вранці 24-го лютого, і відправились на Захід країни, де пробули до вересня. Пригадую, що були величезні затори, а на виїзді з Київщини з автівками, що перевищували швидкість, трапилася ДТП. Ми також проїжджали через міст, розміщений на Житомирській трасі, який згодом підірвали. 

За 20 годин ми знову змогли відчути себе у відносній безпеці. Я щиро пишаюсь українцями, які прийшли на допомогу усім, хто цього потребував та завжди буду вдячна сім’ї Вікторії за прихисток. 

Майже всі мої близькі родичі на цей момент знаходяться на тимчасово окупованих територіях

Яка з подій та особистих людських історій, що трапилися за період великої війни, залишили неабиякий слід у вашій свідомості? 

Зараз у Херсонській області, на окупованій території, живе мій дідусь. Він зараз там сам, оскільки у березні 2022 року померла моя бабуся. У це важко повірити, але у той самий день, тільки на Київщині, померла бабуся мого чоловіка. Через повномасштабне вторгнення ми навіть не змогли поїхати на похорон до жодної. Вони пішли і вірю, що оберігають нас. 

А потім було звільнення Херсона – безумовно неймовірна подія, що підняла моральний дух кожного українця. Хочеться, аби так сталося з усіма тимчасово окупованими містами та регіонами. 

До того ж багато моїх близьких родичів на цей момент знаходяться на тимчасово окупованих територіях і це дуже болісно… Вірю, що зовсім скоро ми зможемо побачитися в уже вільній та щасливій Україні! 

Як повномасштабна війна вплинула на вас та змінила плюсівців? Які навички та риси характеру вдалося набути? 

За цей рік я зрозуміла, що набагато сильніша, ніж я думала. Змінилося ставлення до багатьох речей. Те, що раніше здавалося для мене великою проблемою, зараз – дрібниці, адже все можна вирішити. Але немає нічого ціннішого за людське життя та можливість обійняти рідних. 

Вважаю, що плюсівці – сильні та вольові люди, яких неможливо зламати. За весь період повномасштабної війни ми точно більше згуртувалися. 

Ми маємо працювати на нашу економіку та бути сильними 

Звідки ви черпаєте сили рухатися далі? Що вас мотивує та надихає в цей час? 

Точно надихає сім’я. Мене сильно підтримує чоловік. Намагаюсь заповнити увесь свій час справами – це допомагає відчувати, що життя триває і я ніби досі можу на нього впливати. Окрім роботи у мене є хобі, 3D-моделювання інтер’єрів, через яке черпаю сили, аби рухатися далі. 

3D-візуалізація дозволяє створювати інтер’єри з різноманітними меблями та декором, вдається на мить поринути в інший світ. Переконана, що під час нашої відбудови ці навички знадобляться. Принаймні я дуже хочу, як волонтер, допомагати людям відбудовувати житло. 

Не хочу ні дивитися, ні слухати жодних речей, пов’язаних з росією

Що ви зробите одразу після Перемоги? Та яким уявляєте ваш переможний день? 

Нещодавно в одному з Telegram-каналів була новина, що в столиці тестуватимуть систему оповіщення. Спіймала себе на думці, що дуже хочу, аби в один день ми всі вийшли на вулицю і через ці системи оповіщення замість сирен нам увімкнули гімн України, аби повідомити, що ми Перемогли. Звісно, що потім зберу речі і поїду до рідних на Херсонщину, Луганщину та Крим.