Карина Вакарєва, кореспондентка ТСН
- Робота журналіста в умовах війни — відповідальна і необхідна.
- Найбільша значущість програми ТСН полягає в тому, що завдяки нашим сюжетам голос українців не вщухає. Люди мають говорити. І як показує практика, їм є що сказати.
- Найголовніше завдання журналістів сьогодні — бути в епіцентрі подій та зробити якісний контент.
Усі літаки, що були на аеродромі, одномоментно підняли в повітря. Для себе ідентифікувала це як звук війни, що досі стоїть у вухах
Як ви дізналися про повномасштабну війну та провели перший день?
Для мене відлік розпочався 23-го лютого. Від редактора отримала завдання — зробити сюжет про примусову мобілізацію в ОРДЛО. Були думки, що наближається щось жахливе. Того ж вечора заїхала у торговий центр, купити братику подарунок. Відвідувачів практично не було, вочевидь, тривогу відчувала не лише я.
Близько 4 ранку 24-го лютого почула вибухи поруч із домом. Одразу схопила телефон і зателефонувала батькам. У слухавці почула гул реактивних двигунів. Мої родичі живуть у маленькому військовому містечку. Усі літаки, що були на аеродромі, одномоментно підняли в повітря. Для себе ідентифікувала це як звук війни, що досі стоїть у вухах. О 6-ій вже була на роботі, пізніше поїхала в Офіс Президента. Працювала звідти, оперативно оновлювала інформацію щодо просувань росіян. А коли повідомили, що на Банковій окупанти планують висадити свій десант, повернулася на канал. Почалася «історія великої війни» — ефіри в режимі нон-стоп.
Журналістика — це хліб для мозку. Ми формуємо думку і важливо, щоб шлях, який ми вказуємо, був правильним
Ви долучилися до команди 1+1 media у 2023 році. Що за час війни змінилось в журналістиці? Як побудована робота журналіста в умовах повномасштабної війни та якою є команда ТСН сьогодні?
Війна змінює стандарти журналістики: як публікувати фото тіл загиблих і чи публікувати взагалі, як писати про російські звірства, воєнні злочини та геноцид і, про що говорити з потерпілими. Зараз для вітчизняної журналістики — зірковий час і водночас глибока криза, бо маємо внутрішні та зовнішні виклики. Доводиться працювати в особливих умовах, зростає напруга, а звичних тем та джерел не існує. Журналістика — це хліб для мозку. Ми формуємо думку та важливо, щоб шлях, який ми вказуємо, був правильним.
Ще одна трансформація — усвідомлення справжньої ваги слова, що часто дорівнює вазі людського життя. Якщо твоя хвиля радіо єдина, яку зараз чують в Бучі, то ти можеш повідомити про евакуаційний коридор. До того ж сьогодні журналіст має бути репортажо-центричним, адже важливо бути в епіцентрі та максимально швидко реагувати на події.
Команда ТСН для мене — це драйвери, круті та перспективні люди, які не обмежуються лише телевізійною журналістикою, а щодня пробують нові формати та створюють багато свіжого контенту. Якщо минулий рік був роком випробувань та стійкості українців, то 2024 — рік фаталізму та руху вперед, попри обстріли та виклики. Треба жити, вчитися та вдосконалюватися. Ми заходимо в нішу YouTube, тож в планах як жартувати, так і давати глядачам аналітику.
Існує теза, що «журналіст собі не належить», адже подія може статися в будь-який час доби
Розкажіть детальніше про підготовку до зйомок та знімання самих репортажів. Як саме ви обираєте теми, що будуть у фокусі уваги? З якими найбільшими викликами довелося зіштовхнутися за час великої війни?
Теми з’являються миттєво, коли присутній дисонанс в голові. Якщо у мене виникає суперечливе питання, на яке не знаходжу відповідь — розумію, що воно може зацікавити когось ще. Здебільшого це соціальна, економічна чи політична тематика. Перед зйомкою багато читаю. І намагаюся робити це швидко, бо, іноді, часу на скрупульозну підготовку немає. Чим більше знатимеш, тим впевненіше будеш почуватися на знімальному майданчику.
Варто завжди пам’ятати про головне правило — не нашкодити людині, яка довірила свою історію. Намагаюсь не втрачати контакт із героями, можу періодично оновлювати їх історії. Це допомагає в складні часи нагадувати про контекст і масштаби цієї війни.
Моя велика професійна фобія — безпросвітна рутина. Робота журналіста виключає такі ризики. За кадром залишаються десятки зустрічей, годинні розшифровки інтерв’ю, дев’ять кіл правок. Цей скажений темп мене вимотує, але розумію, що інакше не змогла б, та й не хотіла б. Наша професія вимагає постійного розвитку, адже з’являється нова зброя, нова тактика. Потрібно хоча б в загальних рисах розуміти ці речі, тому навчання ніколи не припиняється.
Найбільшим викликом було «налаштувати побут». Існує теза, з якою частково погоджуюся, що «журналіст собі не належить», адже подія може статися в будь-який час доби. Ранкові чи пізні виїзди — частина нашої роботи.
Одна з ключових задач кореспондентів — виїзди на місця для висвітлення найважливіших подій, організація різноманітних інтерв’ю. Так, ви були однією з перших, хто побачив наслідки чергової атаки окупанта на житловий будинок в Солом’янському районі столиці. Також взяли інтерв’ю у Героя України, який захищає державу з перших днів повномасштабного вторгнення. Як вам вдається дотримуватися грані між журналістикою та власними почуттями? Як журналісту боротися з цією інформацією, з тими відчуттями, які залишаються після важких, складних інтерв’ю?
Слід зберігати холодний розум, але буває, що через два-три дні від цих оповідей «накриває». Ми всеодно пропускаємо крізь себе чужі історії, співчуваємо та хвилюємося. Журналіст доти журналіст, доки вміє дивуватись. Інакше йому не вийде дивувати. Не згадаю жодної теми, в яку мені б не захотілося вникнути, і жодного героя, в якого мені б не було, про що запитати.
Травматичні події сьогодні несуться одна за одною. Їх дуже багато, тому ми не маємо часу на адаптацію. Щойно звикли до відключень електроенергії за графіком, як цих графіків вже не стало. Ми маємо лише одну «батарейку», одне тіло. І є різні види «підзарядки». Мені, наприклад, важливо проводити час із родиною, нещодавно почала активно читати книжки.
Інтерв’ю з військовослужбовцем на псевдо «Дімон» мало багато обмежень. Він захищає Батьківщину з перших днів повномасштабного вторгнення та отримав найвищу відзнаку від держави — Герой України. У житті — сором’язливий та скромний. Після інтерв’ю у мене залишилося щире бажання зустрітися з ним ще раз, можливо, після Перемоги. Живу надіями, що ці герої будуть писати нашу історію та дуже хочу, щоб вони поверталися живими.
Які сюжети, що доводилося знімати, зворушили вас найбільше? Розкажіть історію, яка найбільше запам’яталася.
Кілька днів тому знімали сюжет про маленьку 9-місячну дівчинку, яку успішно прооперували в «Охматдиті». Їй зробили корекцію вади серця та паралельно пересадили печінку від мами донора. Операція тривала майже добу. Дві маніпуляції провели одночасно, інакше, малеча не вижила б. З її татом у нас була коротка, але дуже щемлива розмова. В такому випадку важливо не насідати на людину, не вимагати емоцію, аби глядач повірив у її слова. Цей сюжет варто подивитися до кінця заради реакції батька — вона настільки непідробна та щира.
Що спонукає вас працювати в таких складних умовах? Яка найголовніша мотивація сьогодні?
Найменше, що можу зробити для своїх героїв — це дати голос людям країни, в якій триває війна. Багатьом потрібна інформаційна допомога. Жителі деокупованих територій гостро відчувають дефіцит інформації, на кшталт: «Куди звертатися, щоб отримати компенсацію за зруйноване житло?». Журналісти створюють матеріали, які є своєрідним «гайдом» для українців, коли запитань більше, ніж відповідей.
Мрію писати сюжети про відбудову України
Про що ви мрієте після перемоги?
Мрію обійняти близьких. Тих, хто зараз на передовій. Тих, кого доля відправила за кордон. І тих, хто завжди поруч. А ще — писати сюжети про відбудову України.
