Максим Хотіленко, режисер і автор документальних проєктів
- Що стало індикатором створювати документальне кіно? Надихнули військові, які в перші дні повномасштабної війни відстояли нашу країну та відважно билися.
- Робота над документальними стрічками — це найкрутіший досвід. Момент, коли ти доторкаєшся до історії.
Був готовий та чітко розумів, що відбуватиметься
Яким ви пам’ятаєте ранок 24-го лютого? Що зробили спершу та чи мали план, як діяти?
Спостерігаючи за ситуацією напередодні, був готовий та чітко розумів, що відбуватиметься, але не розумів, в яких масштабах. Речі були зібрані, машина заправлена.
24-го лютого прокинувся від вибухів, але паніки не було. Почав телефонувати батькам, родичам, друзям і цікавитися, яка в них ситуація, тому що всі живуть в різних куточках країни. Потім у спокійному темпі поснідав, паралельно моніторив ситуацію та був на зв’язку з рідними. В разі необхідності координував та допомагав виїжджати знайомим.
Якими були внутрішні процеси в той період? Наскільки ваша діяльність змінилася з початком повномасштабного вторгнення?
Зранку 24-го лютого зв’язався з колегами та разом думали, як діяти далі. Розумів, що маємо гучно говорити про те, що відбувається в Україні. Пізніше керівництвом було прийняте рішення, що всі їдуть в офіс. Так, у той день ми працювали з 9:00 ранку до 5:00 ранку наступного дня, а в період з 3:00 до 5:00 разом із Богданом Лазукою виходили в ефір «Єдиних новин». Тоді для всіх важливим завданням було швидко включитися та приймати відповідальні рішення. Хоча проєкт «ДжеДАІ», до якого був долучений, припинив існувати, — люди залишилися та продовжували працювати.
Наступного дня поїхав із сім’єю у Васильків, а у Київ їздив як волонтер. Приїхавши в офіс за черговою гуманітарною допомогою, зустрів Максима Шиленка, керівника департаменту журналістських проєктів, з яким нині працюємо над спільними проєктами. Документалістика народилася внаслідок нашого симбіозу. Він крутий.
Найцінніша річ — це людське життя
Ви неодноразово допомагали старшим людям, зокрема у відновленні житла, в межах благодійної діяльності. Розкажіть, чому для вас це було важливо? З чого ви починали свій волонтерський шлях та чи змінило воно вас?
Спершу привозив продукти, ліки для людей, які залишалися в Києві або області. Пізніше почав допомагати у відновленні житла. Так, познайомився з сім’єю — жінкою та чоловіком з селища Макарів, які жили в напівзруйнованому будинку, у частині кухні, яка відкололась. Наша команда — оператор, водій та я — вирішили відбудувати їм житло. Ми самостійно зносили, прибирали сміття, домовлялися за певну техніку для будівлі. В соціальних мережах постійно транслював цю історію, щоб надихнути інших.
Волонтерство дійсно мене змінило. Багато матеріальних речей вдалося відпустити, бо зрозумів, що найцінніша річ — це людське життя. Вважаю, що допомагати мають всі. Зараз і в майбутньому — це має бути мастхев, обов’язковою рисою кожного українця.
Бути в історії та писати її — найважливіше
Як ви і зазначали раніше, з початком великої війни ви почали займатися розробкою документальних фільмів про сучасні події. Зокрема, за цей час зняли фільми «Колона», «Чат війни. Мощун» та «Бригада», які транслюються на телеканалах 1+1 media. Розкажіть про них детальніше. Перед якими труднощами ви постали під час зйомок?
Повномасштабна війна стала поштовхом створювати документалістику. Відповідно, опинився в тих умовах, до яких не звик. Найскладніше в цій роботі — чути історії та долі людей, яким не можеш допомогти. Або, коли сьогодні ти записуєш інтерв’ю з людиною, а завтра її немає.
Фільм «Чат війни. Мощун» розповідає про маленьке село, через яке росіяни намагалися прорватися у Київ. Ми заїхали туди одні з перших. Було складно, адже це був прямий контакт з болючими історіями, які розривали серце на шматки. Наступний вразливий фільм — «Колона». Тоді задумався над тим, що слід виносити більше позитиву. Саме тому з’явився фільм про мотивацію, в якому розповідаємо про бригаду хлопців ТРО, які, не маючи військової освіти, розривали та виганяли росіян з Харківщини.
Як працювати з важкими й чутливими темами, щоб не ретравматизувати героя і не травмуватись самому?
Взагалі до життя ставлюся легко, але, розпочавши роботу над документальними фільмами, розповідаючи про розбиті регіони та чуючи історії людей, зрозумів, що відчуваю постійну напругу. З іншої сторони, бачив, що під час розмови героям ставало легше. Бо я виступав не лише як людина з мікрофоном, але й частково як психолог. Нині концентруюся на фінальному результаті. Хоча, чесно зізнаюсь, слухаючи деякі історії — очі кров’ю наливаються.
Пишаюся цим проєктом, тому що хлопці дозволили задокументувати себе в історії
2 жовтня на телеканалі 2+2 відбулася прем’єра документального циклу «Володарі неба», що присвячений українським військовим, автором і режисером якого є ви. Як у вас виникла ідея створити цей проєкт? Чому саме про володарів неба?
З дитинства обожнюю літаки. Якби не війна, навчився літати на легкій авіації. «Володарі неба» — це документальний цикл про відвагу та самопожертву військових, які захищають українське небо. Про тих, хто захищає нас з неба або від ракетних атак. Дуже хотілося б, аби він транслювався не лише в нас, але й за кордоном.
Друга частина — «Володарі неба. На межі» — про льотчиків, які, на мою думку, є окремою кастою військових. На жаль, про цих людей не було жодного проєкту, тому це був виклик. Пів року ми займалися розробкою фільму. Нам не один раз відмовляли в реалізації, казали, що це світ, в який неможливо потрапити. До того ж у хлопців був постійно обмежений час. Але все ж таки нам вдалося.
Ми відзняли 4 героїв: Ігоря Янкова, позивний «Янкі»; Вадима Ворошилова, який є героєм України; Ростислава Лазаренка, який перевершив подвиги Кожедуба, виконавши 440 бойових вильотів у свої 29 років; Ігоря Кисельова. Всі вони — величезні професіонали. Пишаюся цим проєктом, тому що хлопці дозволили задокументувати себе в історії.
Скільки ще очікувати епізодів у межах циклу «Володарі Неба»? Над якими проєктами працюєте ще зараз?
У третій та четвертій частинах циклу ми розповімо про ППО, а також операторів дронів. Тому що так чи інакше вони — володарі неба на своїй висоті. Зараз ще займаємося проєктом «Врятуй», в якому розповімо про підрив Каховської ГЕС 6 червня 2023 року. В основі сюжету буде історія режисера Сергія Зейналова, бабуся та дідусь якого перебували в окупованих Олешках, в затопленому будинку без зв’язку. Вважаю, що про такі історії треба розповідати, щоб міжнародне ком’юніті звертало на них увагу, адже люди втрачають найважливіше — своїх близьких. Вже у фільмі зможете дізнатися, чи вдалося нам їх витягнути звідти.
Кіно в будь-яких аспектах набирає обертів, якість виробничих матеріалів лише зростає
На вашу думку, які зміни відбулися в українському медіа- та кінопросторі під час великої війни?
Здається, сьогодні маємо більше можливостей. На теренах українського кінематографа з’явилося чимало нових авторів. Кіно набирає обертів, якість виробничих матеріалів лише зростає. Настільки, що відомі платформи, такі як Netflix, почали брати наші фільми. Фокус уваги переходить на Україну.
Що вас мотивує зараз?
Військові, які кожного дня виконують важку, небезпечну роботу. Тому я повинен робити те, що вмію та можу — допомагати армії та людям, які опинилися в біді.
Поділіться власною мрією після Перемоги.
Хотілося б далі знімати, але вже позитивні історії. Про те, як Україна розквітає, нашу неймовірно професійну армію, те, які українці сильні, незалежні та об’єднані. Роблю все, щоб мрія була втілена. Розслаблятися зарано.
