"Пригадуючи події того ранку, сьогодні розумію: рішення поїхати на роботу було ключовим", – інтерв'ю з Аллою Хоцянівською, кореспонденткою ТСН

Пригадайте ранок 24 лютого, як розпочався той страшний день?

Як і вся країна, я, звичайно ж, спала в цей момент. Раптом телефонним дзвінком мене розбудила моя подруга та колега – оглядачка новин в ТСН – Ірина Маркевич, яка вже чула перші вибухи. Тоді вона сказала: «Алло, швидко збирай речі, почалася війна!».

Напередодні ми з моєю двоюрідною сестрою домовилися: якщо раптом відбудеться повномасштабне вторгнення – приїду до неї й ми разом поїдемо до моїх батьків у Бердичів. Тож у мене був напоготові тривожний наплічник з найнеобхіднішими базовими речами. Звуки вибухів на вулиці вже було добре чути. Я думала, що викличу таксі, але нічого вже не їздило. Навіть за 700 гривень неможливо було викликати автівку.

Тож я вирішила спочатку поїхати в офіс «плюсів». Дорогою до каналу зателефонувала сестрі. Оскільки вона живе на іншому кінці міста, сказала, що не зможу до неї дістатися. В ньюзрумі від самого ранку кипіла робота, всі працювали над випуском, новини видавали нон-стоп. Я включилась в роботу.

Пригадуючи події того ранку, сьогодні розумію: рішення поїхати на роботу було ключовим. Я опинилася там, де повинна була бути.

Як змінився ваш формат роботи? З якими професійними викликами довелося зіштовхуватися на початку повномасштабного вторгнення рф? 

На жаль, у своєму професійному житті я вже знайома з війною, адже з 2015 року їздила у відрядження на Донбас, звідки висвітлювала події на фронті. Останні пів року готувала розгорнуті спецпроєкти та спецтеми для ефіру ТСН. Це були сюжети про розстріли на Майдані 20 лютого та перебіг судового процесу, про трагедію літака АН-26, який впав у Чугуєві з курсантами, сюжети про розстріли у Бабиному Яру. Словом, це були суспільно важливі й цікаві особисто мені теми, про які потрібно говорити постійно, адже ми не маємо права про це забувати.

Від першого дня повномасштабної війни формат нашої роботи полягав у постійних включеннях, адже ефір тривав нон-стоп. Пам’ятаю, що в якийсь момент потрібно було замінити на включенні Наталку Нагорну, спеціальну кореспондентку ТСН, по висвітленню оперативній ситуації з ньюзруму. Тоді охопити всі події було фізично неможливо і потрібна була людина, яка відстежувала б свіжу інформацію та видавала її в ефір.

Згодом наша шеф-редакторка Елла Білостоцька закріпила мене за ввімкненнями з оперативною інформацією. Тож у перші дні війни я моніторила Telegram-канали, знаходила фото та відеоматеріали у тих місцях, де на той момент ще не знаходилися наші кореспонденти,  і потім розповідала про все наживо у прямому ефірі. 

Нам не вистачало рук, тому з колегами робили все, що могли та вміли, аби оперативно видавати критично важливу інформацію 

Перші два місяці ми працювали абсолютно нон-стоп. Могли спати лише по 2-3 години на добу, адже потрібно було продовжувати готувати новини. Був складний та виснажливий графік. До того ж нам не вистачало рук, тому з колегами робили все, що могли та вміли, аби оперативно видавати критично важливу інформацію. 

Коли російська федерація вторглася на територію України, люди буквально прикипіли до екранів. Усі шукали відповіді на свої питання та намагалися зрозуміти, що відбувається. 

Попри те, що ми з колегами працювали в божевільному темпі, розуміли: робимо те, що дійсно важливо і потрібно. До того ж отримували чимало відгуків від людей, які реально прагнули знати все, що насправді відбувається в нашій країні. 

Розуміла, що усі злочини рашистів ми зобов’язані показувати

Як вдавалося опановувати свої емоції та продовжувати працювати, коли ворог знаходився буквально за кілька кілометрів від столиці?

Коли на Київщині відбувались бойові дії, на саму лінію фронту я не їздила. У той період висвітлювала ракетні удари по Києву та відправлялась на місця влучання у цивільні будинки. 

Один з прильотів якраз відбувся неподалік мого будинку. Тоді перебувала вдома і чула цей гул пролітаючої повз російської ракети. Разом з колегою відразу виїхали на місце події. Також пригадую спалахи, які бачила з вікна свого будинку, під час обстрілу київської телевежі.

На території екопарку окупанти влаштували катівню, в якій відбувалися справжні воєнні злочини

Журналісти зазвичай стримують свої емоції. Проте, що ви відчували насправді, коли вперше після деокупації поїхали на Київщину і побачили весь той жах? 

Коли з’явилися страшні кадри з Бучі, в інформаційному просторі почали звучати слова «геноцид українського народу». Оскільки вже в перші дні війни журналісти не мали доступу до цього міста, ми розуміли: там відбуваються страшні речі. 

За весь цей час я встигла попрацювати в Іванкові, Бородянці, Бучі, Ірпені, Мотижині та інших населених пунктах Київщини. І мені досі складно говорити про це. Масштаб цієї трагедії неможливо осягнути. У кожному дворі – горе та трагедія. Загиблі родичі та військові, розстріляні цивільні, зруйновані будинки. 

Один з перших матеріалів я готувала в селі Мотижин, де на території екопарку окупанти влаштували катівню, в якій відбувалися справжні воєнні злочини. Спілкувалася з чоловіком, якого теж там катували, після чого кинули у колодязь. Там він просидів довгий час, слухаючи, як катують і розстрілюють інших людей. 

Повторюсь, що це неможливо усвідомити. Ми знаходилися за кілька кілометрів від епіцентру подій.Також чули вибухи й обстріли, але ніхто не міг повірити в те, що зовсім поруч розстрілюють і мордують мирних людей. 

Все те, що відбувається зараз в Україні, – поза межами людського розуміння

Наскільки складно висвітлювати війну? Що для вас стало найважчим у цій війні?

Війна – це горе, смерть, зґвалтування. Журналісти вчаться бути стресостійкими, аби мати можливість працювати в найскладніших умовах, розповідати глядачам про події, що відбуваються. Ми щоразу пропускаємо все через себе і насправді дуже складно залишатися з “холодною головою”. 

В одну мить росія перевернула життя мільйонів українців. Складно залишатися беземоційною, розповідаючи про трагедії. Ми, як документалісти, повинні фіксувати ці злочини проти людяності. 

Журналісти ТСН знаходять мужність готувати матеріали, розуміючи, що ніхто не може передбачити те, чим закінчиться ця зйомка

Що вас захоплює в колегах найбільше?

Мене захоплюють колеги, які нині працюють у вкрай небезпечних умовах. Щомиті, ризикуючи життям, вони продовжують виконувати свої обов’язки. Оскільки давно працюю у команді Телевізійної Служби Новин, помітила тенденцію: коли в країні відбуваються ключові історичні події – спрацьовує щось таке, після чого всі, як один, починають працювати на результат. Зникають зайві питання, непорозуміння, кожен просто робить свою роботу. Так було під час Революції Гідності, на початку війни у 2014 році, так є і зараз. 

У 2015 році була на сході країни, де траплялися небезпечні ситуації, ми потрапляли під обстріли. Проте нині ризики в мільйон разів вищі, ніж тоді. Попри все, журналісти ТСН знаходять мужність готувати матеріали, розуміючи, що ніхто не може передбачити те, чим закінчиться ця зйомка. 

Залишитись у Києві було нашим обов’язком і ні в кого не було сумнівів на рахунок цього. Я змогла відкрити своїх колег по-новому і знову з найкращого боку. Ми пройшли чимало складних моментів, ми емоційно і фізично виснажувалися, але ось це об’єднання, згуртованість навколо однієї мети – це те, що завжди є, було і буде в ТСН.

Журналістам вкрай важливо не дозволити світовій спільноті втратити інтерес до війни в Україні

У чому, на вашу думку, полягає унікальність телемарафону «Єдині Новини»?

Люди не завжди вміють відфільтровувати та перевіряти інформацію, тому телемарафон – джерело перевіреної та правдивої інформації. У перші місяці марафон допоміг людям не зійти з глузду, давав впевненість в тому, що не все втрачено, давав надію на те, що наші захисники й захисниці ніколи не складуть зброю. Журналістам вкрай важливо не дозволити світовій спільноті втратити інтерес до війни в Україні. Якщо зацікавленість згасне – самостійно нам подолати агресію буде дуже складно. 

Українці – приклад надзвичайної мужності 

Що для вас стало точкою опору в цій війні та тим натхненням діяти, коли вже ні на що не вистачає сил?

Люди. Ті, хто в тимчасово окупованих Херсоні, Мелітополі, Бердянську виходив з українськими прапорами, й фактично голіруч йшов проти військової техніки та російських солдатів зі зброєю, вони захоплювали мене своєю мужністю. Розуміла, що найбільша цінність нашої нації – це саме люди. Ті, які зараз продовжують боротись, гуртуються, підтримують одне одного, волонтери, військові, медики, рятувальники, кожен із нас, хто робить свій внесок у цій боротьбі. Саме вони щодня продовжують мене надихати і дають сили рухатись далі.