Аліна Лісова, кореспондентка ТСН

• Мій день журналіста розпочинається з телефону та стрічки новин.
• Журналістика в умовах великої війни складніша. Переважно відчуваєш постійний стрес, але завжди маєш керувати собою та емоціями.
• Найголовніше завдання кореспондента сьогодні — відтворити реальність такою, якою вона є насправді, точно та з перевіркою всіх деталей.
• Цінність команди ТСН — ми як родина. Від кожної людини отримуєш щось особливе, зокрема й професійний досвід.

Ранок 24 лютого — це наче страшний сон

Яким був для вас ранок 24-го лютого та перші тижні повномасштабного вторгнення?

Ранок 24 лютого — це наче страшний сон. Спершу зателефонувала мамі зі словами: «Почалося». Водночас відчувала єднання людей та патріотичне піднесення, що ми впораємось, зможемо вистояти та захистити себе й території. 

З першого дня почалась інша реальність — ночівлі в підвалі, невідомий на той момент звук повітряної тривоги. Було хвилювання, серце билося настільки сильно, що здавалося, що ще трохи та вистрибне. Але мене не покидала надія, що все це закінчиться швидко.

На жаль, з часом зрозуміла, що втратила час, адже прийняла рішення виїжджати з Києва пізно. У дорозі розглядала картину, яка була схожа на фільм жахів: блокпости, автомобілі, що згоріли тощо.

Ваша кар'єра в ТСН почалася з програми стажування «Ближче до ТБ», яку перервала велика війна. У 2023 році ви долучились до 1+1 media як стажерка, та вже згодом — цілісно до команди департаменту новин. Розкажіть, що вас спонукало долучитись та як це відбулося?

Рішення повернутися в Київ прийняла перед Новим роком. Практично відразу мені вдалося знову потрапити на програму стажування «Ближче до ТБ». Схопилась за цю можливість, адже для мене це була мрія. 1+1 — лідер, а люди тут — професіонали своєї справи. Певний час була закріплена за журналістом Сергієм Моргуном, який надзвичайно крутий та щирий, який допомагав абсолютно в усьому. 1 лютого 2024 мені вдалося офіційно влаштуватись в команду.

Чи пам’ятаєте перший репортаж, який вдалося зробити?

Перший сюжет був про оренду житла, оскільки це було достатньо актуально тоді. Пам’ятаю, що ретельно готувалась до зйомки, аналізувала профілі спікерів, досліджувала ціни.

Проте найбільше мені запам’ятався другий — історія бойової медикині, яка на той момент була вже 10 років на війні. Її рідне місто на Луганщині окупували, тож вона разом із трьома дітьми виїхала, проте вирішила допомагати військовим, попри все. Коли ми домовлялись про інтерв’ю, вона отримала поранення, тож ми багато спілкувались про її історію та ключові зміни, а також здійснили її маленьку мрію — потрапити в офіс 1+1 media. Наша команда провела екскурсію студіями, зробила подарунки. Мені здалося тоді, що все вдалося і я пишалась собою.

Загалом політика нашої редакції в тому, що ми розповідаємо актуальні події фронту, соціальні історії, а вже потім побутові та нейтральні теми. Щось таке, що може допомогти розвантажитись та повернутися до мирного життя, про яке ми можливо забули. 

Складно після безсонної ночі фіксувати влучання та зруйновані людські життя

У межах своєї діяльності ви приїжджаєте на місця обстрілів для фіксування наслідків ворожих дій. Наскільки складно починати журналістську кар’єру з історій про втрати, руйнування, біль? 

У будь-якому разі обов’язкова умова журналіста — знімати сюжет та вмикатись. Зараз поїздка на місце трагедії або обстрілу — одне з завдань, яке треба виконати. Проте, як на мене, далі лише важче. Складно стояти в кадрі з мікрофоном на фоні руїн, коли вночі переживаєш цей обстріл, чуєш вибухи. Складно після безсонної ночі їхати за адресою фіксувати влучання та зруйновані людські життя.

Ми, як журналісти, намагаємось пояснити, що це має бачити світ, тому що завдяки нашим сюжетам і новинам багато людей дізнаються правду, а коли потрібна допомога — люди збираються довкола.

До речі, у лютому була серйозна атака на Полтаву. Тоді ракета влучила в під’їзд п'ятиповерхового будинку і повністю його зруйнувала. Жертв було дуже багато. Коли ми з оператором приїхали на місце події, побачили, що не було частини будинку, а перед нами несли загиблих. Було насправді дуже складно працювати.

Ви також спілкуєтесь з військовими, які могли пережити полон. Розкажіть, будь ласка, детальніше про інтерв’ю з молодим ветераном. 

Цього хлопця звуть Данило Мельник. Його історію ніколи не забуду. Водночас він надихнув мене, тому що він оптиміст. Коли Данило пішов боронити Україну, йому було всього 19 років. Але після потрапив під щільний обстріл на Київщині під час виконання бойового завдання. Згодом потрапив у полон, де пережив жахіття. Йому не було надано медичної допомоги, почалися проблеми зі здоров’ям. Станом на зараз в нього ампутовано дві ноги, рука та чотири пальці на іншій руці. Він пожертвував найціннішим — своїм здоров’ям. Але попри все, залишається сильним та оптимістичним.

Данило продовжує працювати у протезному центрі соціальним менеджером, де, власне, його протезували, допомогли стати на ноги та пройти процес тривалої реабілітації. Він власним прикладом надихає інших військових, які отримали поранення. 

Сюжет, який не забудеться ніколи, про масове вбивство військовополонених в Оленівці. Розкажіть, як ви особисто переживаєте емоції після таких історій?

Цей сюжет ми робили разом із кореспонденткою Мар’яною Бухан. Військовий розповідав ті жахи, які бачив. Складно усвідомити, що вони пережили. Завжди запитую героїв: «Чи чули ви якісь розмови росіян, як вони пояснюють ці звірства?». Усі відповідають: «Вони не роблять усе з власної волі чи думки». Тобто все те, що їм нав’язує влада по телебаченню, працює на них психологічно та перетворює їх на масу, якою можна керувати. Це жах, який не вкладається в голові.

Журналіст має бути психологом і водночас залишатися людиною

Як вибудовувати комунікацію з людьми, які пережили жахіття війни, щоб не травмувати й при цьому зберегти щирість їхніх розповідей?

Дійсно, журналіст має бути психологом і водночас залишатися людиною. Він має ставити питання, а вже згодом як психолог аналізувати, куди рухатись далі. Тому не намагаюся залізти в душу, коли людина не хоче це розповідати. І розмова лише про те, на що згоден спікер.

Ви також робили сюжети для «Спецкор», що транслюється на 2+2. Розкажіть про цей проєкт детальніше, які теми в фокусі уваги? 

«Спецкор» — це програма більше інформаційно-аналітичного формату, де журналісти спілкуються з експертами різних сфер, зокрема й військовими. Цей проєкт дійсно відрізняється, адже він на військову тематику, в ньому багато аналітичного контенту. І найголовніше, що всю інформацію слід передавати зрозумілою мовою та простими словами. Особисто я робила сюжети про зброю, чи здатні ми виробляти власну та підтримувати себе тощо.

Які зміни з вами відбулися? На вашу думку, наскільки сильно трансформувалась журналістика за період вашої роботи?

Журналістика змінюється днями, годинами й дуже швидко, тому важливо не нехтувати точністю та перевіркою під час публікації. Спеціаліст не має давати новину, доки не буде впевнений на всі 100%, що вона вірогідна. Також важливо чути людей, підтримувати та висвітлювати історії, з якими до нас звертаються.

Щодо мене — я подорослішала, пристосувалась до життя в нових умовах і вирішила, що не слід відкладати щось на потім, а треба жити.

Згадую, що працювати журналістом було моєю мрією, яка втілилась

Як ви знаходите баланс між роботою та особистим?

Мені до вподоби цитата: «З вигорання народжуються фенікси». Коли відчуваю щось таке, намагаюсь перебувати в тиші, на самоті, з книгою, а також телефонувати мамі. Проте часто розумію, що зараз є ті, кому набагато важче, тому важливо їх підтримувати. І згадую, що працювати журналістом було моєю мрією, яка втілилась. Це означає, що треба далі працювати та старатися.

Про що ви мрієте після Перемоги?

Хотілося б зібрати усіх найрідніших, поїхати в Карпати й підкорити якусь вершину.