Алла Пасс, кореспондентка ТСН

• Якою є журналістика воєнного часу? Це про подвійну відповідальність. Інформаційні акценти зміщені докорінно, особлива увага звертається на тригерні моменти у розмовах з військовими, їхніми рідними, родинами загиблих чи пораненими.
• У чому найбільша цінність ТСН? ТСН — це насамперед про людей та про людське. 
• З чого починається ваш ранок? З телефона й стрічки новин.

У той ранок колеги вже були в етері. Послухала їх і тільки тоді прийшло остаточне розуміння, що трапилося

Яким для вас і для Івано-Франківська був ранок 24-го лютого? 

Ранок, який, напевно, жоден українець ніколи не забуде. Визнаю, що до останнього не вірила в те, що це можливо. Точніше, до останнього сподівалася, що не можливо. У перший день повномасштабного вторгнення Івано-Франківськ опинився серед тих міст, що зазнали ракетного обстрілу. Пам’ятаю, як крізь сон почула дивні звуки. Досі нічого подібного не чула. Ніби їхала машина й у неї почали лопатися шини. У той же момент мені зателефонував колега, оператор ТСН — Роман Дутчак, який повідомив, що почалася повномасштабна війна. Розгубилася, але перше, що зробила — ввімкнула телеканал 1+1 і побачила, що колеги вже були в етері. Послухала їх і тільки тоді прийшло остаточне розуміння, що трапилося. Невдовзі ми з Романом також мали пряму трансляцію. Тоді свідомо не вживала слово «паніка». Навпаки хотіла показати всьому світу, що Україна крута і готова до оборони. 

Згодом, оскільки вся увага країни була прикута до міст, в яких відбувалися активні наступальні дії росіян — Донеччини, Херсонщини та Запорізької області — Івано-Франківськ відійшов на другий план. Ми змістили акценти на історії про переселенців, волонтерів, поранених, які потрапляли у лікарні. Їм потрібна була наша підтримка. І хто б що не говорив, але досі дуже багато людей, яким важливо, щоб їхні історії показували, розповідали про них, адже це дає їм сили триматися та рухатися далі.

Коли ви приступили до повноцінної роботи зі зйомками сюжетів і включеннями? Чи змінились процеси у порівнянні з часами до повномасштабного вторгнення?

Одразу взялися, проте в перші дні було дуже важко. Адже ми вперше зіткнулися з тим, що кожне слово треба фільтрувати, аби не підіграти ворогу в його ІПСО, аби випадковим кадром не здати локацію для наведення ракети. Людям завжди наголошую, що це — не цензура, а життя в умовах воєнного часу. Зрештою, так воно і досі триває.

Змінилися й робочі процеси. Наприклад, навчилися з оператором монтувати сюжети онлайн, тобто він у себе вдома, я — в себе. Вже знаємо, як це — їздити знеструмленим містом у пошуку вулиці, де працює мобільний інтернет. 

Досі основна тема — це війна

Чи вдається вам повертатися до звичних сюжетів у теперішніх умовах?

Франківщина колись славилася «чупакаброю», але з початком повномасштабної війни вона ніби за кордон виїхала, бо про жоден випадок не чула. Це так жартую, адже такі теми зараз не в пріоритеті. Але у зв’язку з тим, що ТСН активно розвивається в YouTube, ми все ж таки повертаємось до сюжетів, які раніше були затребуваними про соціальні проблеми, наприклад, українські традиції тощо. Але основна тема — це війна, бо в першу чергу йде мова про існування нашої  України. 

Неодноразово ви спілкувалися в межах інтерв’ю з військовими, зокрема у вас вийшло інтерв’ю з бойовим льотчиком. Розкажіть про нього детальніше.

Обожнюю такі історії! Їх, правда, знімати дуже непросто зі зрозумілих причин. З метою безпеки льотчики приховують обличчя, не можуть розповідати всієї інформації, аби нікому не нашкодити. Проте спілкуватися з ними завжди цікаво.

Наразі, на жаль, таке інтерв’ю маю одне. Ми зробили його до Дня авіації з підполковником винищувальної авіації, командиром ескадрильї 114 бригади тактичної авіації Іваном Смеречанським та його батьком. Їхня історія вражає, бо син — на винищувачі, а батько — лагодить літаки. Неймовірно цікаві, емоційні люди. Але це була задача з зірочкою, адже вони розповіли мені набагато більше, ніж можна було давати в етер. Сподіваюся, після Перемоги цю історію знатиму не тільки я, але й вся Україна.

Кожну історію про загиблих військових пропускаю крізь себе. Інакше не можу 

Також ви розповідаєте щемливі історії про загиблих військових. Які особисті поради можете надати при створенні таких сюжетів, а саме, як не травматизувати рідних під час спілкування?

Для мене цей досвід розпочався ще у 2014 році, коли відбувся один з наймасовіших похоронів загиблих героїв в Івано-Франківську. Тоді в гелікоптері загинули спецпризначенці з генералом Кульчицьким. Це було надзвичайно важко для сприйняття! Кожну історію пропускаю крізь себе. Це, можливо,  неправильно для власного психічного стану, але інакше не можу. Інакше не вийде щирої розповіді, а для мене це особливий обов’язок. Кожен такий сюжет — це остання шана загиблому герою.

Завжди з повагою ставлюся до близьких загиблого героя. Обережно уточнюю, чи готові вони спілкуватися. У більшості випадків погоджуються говорити тільки друзі, знайомі, побратими. Коли люди категорично відмовляються від інтерв’ю, не наполягаю, тому що поважаю їхні почуття. А буває і навпаки: рідні самі просять приїхати на похорон, стають перед камерою і говорять-говорять, аби Україна знала про те, якою неймовірною людиною був військовий. Іноді чую: «Ваш сюжет, коли виросте, подивиться його дочка й знатиме, який неймовірний у неї був тато». Такі слова — це найвища нагорода за мою роботу та підтвердження того, що зробила правильно. 

Який сюжет, з відзнятих раніше, вразив вас найбільше та найприємніше?

Таких історій безліч! Але найперше згадується історія важко пораненого військового, який знаходився в одній з наших лікарень. У TikTok він познайомився зі своєю майбутньою дружиною, моєю тезкою, Аллою. Вони покохали одне одного та невдовзі одружилися. Обоє не вірили, що таке буває, адже вони не юні. Але доля, схоже, вирішила, що вони одне одному потрібні. Алла надзвичайно підтримує свого чоловіка, а він її, адже її син — азовець, який досі у полоні. Такі сюжети для мене, як ковток свіжого повітря. Це про надію та щирі почуття. Обожнюю свою професію за такі моменти. 

Вважаю, що журналістика через призму принципів і стандартів, не змінилась

Ваш досвід у ТСН вражає та надихає. На вашу думку, наскільки змінилася журналістика під час великої війни? 

Вважаю, що журналістика через призму принципів і стандартів, не змінилась. Шкода, що глядачі, читачі, слухачі тепер часто надають перевагу блогерам. Адже це завжди емоційно, хоч і не завжди правдиво. У мене особисто були випадки, коли блогери переказували інформацію, яку особисто перевірила, яка вийшла в етер, але він розповів її «близько до тексту», але не зовсім коректно.

Одне з золотих правил новинної журналістики залишається незмінним — заради об’єктивності ми не маємо права висловлювати в матеріалах власну думку. Тобто інформацію потрібно подавати доказово й збалансовано. У той час, як блогери навпаки надають перевагу власним судженням і «розфарбовують» події власними емоціями. Не кажу, що всі блогери такі. Багато хто прекрасно подає інформацію. Крім цього, помітила, що нині авдиторія надає перевагу споживанню коротких новин на рівні заголовків. 

Ці всі зміни не могли не торкнутися й телебачення. Оскільки ТСН частково перейшла в формат YouTube, довелося опановувати нові навички, адаптуватися до нових умов. Наприклад, популярними є відео Shorts і короткі формати. Багато в них не розкажеш, але вчимося інформувати глядачів і у такий спосіб.

Не можу оминути тему волонтерства. Ви ініціюєте велику кількість благодійних зборів, збирали кошти на автівки для ЗСУ, організовували для військових волейбольні турніри. Розкажіть, чому вирішили займатися волонтерством і для кого здебільшого це організовуєте?

Волонтеркою себе назвати не можу. Справжні волонтери — це інші люди, перед якими знімаю капелюх. Сама завжди дотримувалась принципу, що благодійність має бути тихою. Так було і на початку повномасштабного вторгнення, доки не прочитала допис колеги, що важливо розповідати про волонтерство, бо кожен має певний авторитет серед своєї авдиторії й це заохочує інших вчиняти так само. Проводила кілька зборів коштів для військових. Дуже непросто, скажу чесно. І чим далі — тим важче. З одного боку, люди збідніли. З іншого, це страшно, але збайдужіли. 

Ідея організовувати волейбольні турніри для військових з’явилася через те, що дружина мого колеги, оператора — професійна волейболістка й суддя. Спершу думала, що це буде одноразова акція, але станом на зараз ми провели вже два турніри — в січні та липні. Жартую, що це як Олімпійські ігри, зимові та літні. Навіть не уявляла, наскільки хлопцям це потрібно! Попри те, що військові пережили та бачили на фронті, під час турніру вони перетворюються на дітей, усміхаються, розслабляються. Ви б бачили їхні обличчя! 

Ви також долучалися до зустрічей зі студентами, в межах яких ділилися власним досвідом та експертизою про інформаційну гігієну. Поділіться, чому для вас це важливо?

Вплив російської пропаганди та кількість дезінформації колосальний і чим далі, тим більший. Надзвичайно важливо про неї, а також про інформаційно-психологічні операції ворога, розповідати людям будь-якого віку. Крім зустрічей зі студентами, проводила лекцію для підопічних фонду «Діти Героїв», які втратили одного або обох батьків через війну. Було надзвичайно приємно розуміти, що молоді це цікаво. Вони, до речі, більш прогресивні в цих питаннях, ніж дорослі. 

ТСН — сім’я та єдиний механізм

Що вас мотивує і надихає продовжувати роботу, всупереч складним умовам і труднощам?

Маю життєве кредо, яке полягає в тому, що «слід вірити в краще». Звичайно, у мене буває паніка або розпач, але оптимізм тримає на плаву. До того ж команда ТСН надихає. Без перебільшення, це справжня сім‘я. Завжди знаю, до кого можу звернутися, що завжди відгукнуться. І я, своєю чергою, підтримаю, чим зможу.

Який сюжет мрієте зняти одразу після Перемоги? Та про що мрієте після Перемоги загалом? 

Хочеться, щоб з усіма героями, з якими писала інтерв’ю, була можливість зустрітися після Перемоги. Щоб всі вони були живі та здорові!