Ірина Прокоф'єва, ведуча 1+1 Марафон, спеціальна кореспондентка ТСН. Тиждень

Бліц:

• Робота журналіста в умовах війни — складна, небезпечна, непередбачувана, а акценти зміщені, звісно, на війну.
• В чому цінність марафону «Єдині новини»? Останнього разу в ефірі ми зібрали 200 тисяч гривень для бійця з «Легіону Свободи» за 6 з половиною хвилин. 
• Що вам найбільше запам'яталося за час повномасштабної війни? Дивна відповідь під час війни — але неймовірна синергія усіх світів.

Заправивши машину, поїхала в офіс, бо розуміла, що моя робота надзвичайно важлива

Яким ви пам’ятаєте ранок 24-го лютого? З чого розпочалася повномасштабна війна особисто для вас?

З дзвінка сусіда по будинку, який сказав: «Швидше заправляйтеся. Почалося». Одразу тоді почула вибухи неподалік. Увімкнувши телевізор, «плюси» вже мовили, ми були одні з небагатьох, які включилися одразу. Власне, заправивши машину, поїхала в офіс, бо розуміла, що моя робота надзвичайно важлива. 24-те лютого провела у  потужному режимі.

Ми не виходили з офісу фактично кілька місяців та працювали на повну

Робота журналіста або редактора новин — не менш відповідальна за інші. Чи змінилася ваша діяльність через війну? Якою вона була перші кілька місяців? Розкажіть, як побудована робота сьогодні? 

Змінилася, тому що я спеціальна кореспондентка «ТСН. Тиждень з Аллою Мазур», який став на паузу 24-го лютого 2022 року та відновився на початку 2023-го року. Таким чином, вже зранку того дня ми перейшли в ньюзрум ТСН, роботи було багато. Насправді, для нас власний марафон розпочався раніше.

Хоча це не окремі редакції, але діяльність відрізняється. Випуски «ТСН. Тиждень» виходили раз на тиждень, за кожним були закріплені певні теми. Особисто я займалася економікою, політикою та енергетикою. Мовлячи в марафоні, змінилися акценти, потрібно було вивчати все, писати коротші форми, стисло та швидко. До того ж ми, як цивільні журналісти, дізнавалися у воєнкорів всю термінологію та пояснення більшості бойових дій, вивчали специфіку зброї. Це було дійсно важливо, бо, якщо ти не розумієш, що відбувається за вікном — про що тоді розмовляти з глядачем?!

Ми не виходили з офісу фактично кілька місяців та працювали на повну. Розуміли, що варто інформувати людей, адже без цієї інформації про війну, про те, що відбувається, — дійсно важко жити.

Пам’ятаю, що в якийсь момент зник телекомунікаційний зв’язок, а глядачі запитували: «Київ здався?». Тоді редактори вирішили — видавати новину про столицю, включатися з Майдану Незалежності та показували людям, що місто стоїть. Те, що ми йшли за глядачем та давали йому потрібну інформацію — надихало.

Наскільки змінилася робота проєкту «ТСН. Тиждень» з початком повномасштабної війни?

Проєкт став коротшим на пів години, але глядач залишився найголовнішим. Ми все одно беремо найскандальніші теми, що турбують суспільство, намагаємося зазирнути туди, куди не може дістатися глядач самостійно, відшукати ексклюзив, креативити, наскільки можемо, та шукати вихід із ситуацій. В щоденних новинах це не завжди буває, тому і потрібен підсумковий, аналітичний випуск, щоб глядач наприкінці тижня отримав повну картину того, що відбулося за 7 днів. 

З колегами завжди важко розмовляти, оскільки я стала власницею таємниць, які потрібно було розповісти на всю країну

24 лютого 2023 року, в день річниці початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, відбулася прем’єра документального фільму «Лютий день очима 1+1», авторкою якого є саме ви. Як виникла ідея створити документальний фільм та чому для вас це було важливо? Чи важко було переживати заново всі емоції? З якими найбільшими труднощами ви стикались під час створення проєкту?

Десь на 40-ий день війни ми зрозуміли, що всі наші архіви, що знаходяться на телефонах, треба зібрати докупи. Власне Сергій Попов, директор департаменту новин, та Ольга Кашпор, заступниця директора департаменту з нових форматів, запропонували зняти такий фільм. В «ТСН. Тиждень» ми були заточені на довгі особистісні історії людей, тож розуміли, що серед колег є купа людей, які, на жаль, були в окупації, в яких зруйновані будинки, які пережили найстрашніші події разом зі своєю країною. Слово «журналіст» тоді не відокремлювалося від суспільства. 

Ми почали записувати інтерв’ю, проводити зйомки в тих місцях, де колеги пережили найстрашніші події. З Іриною Маркевич, оглядачкою новин, їздили на місце її зруйнованого будинку та разом плакали на руїнах. Спеціальна кореспондентка Інна Боднар розповідала про те, як опинилася в окупації. Про це важливо говорити, тому зафіксували цей день в 45 хвилинах і вже на перші роковини опублікували документальний фільм.

З колегами завжди важко розмовляти, оскільки я стала власницею таємниць, які потрібно було розповісти на всю країну. Нам було і легко, і важко одночасно.

В «ТСН. Тиждень» вийшов ексклюзивний сюжет, в межах якого ви розповідали про спецоперацію з завезення в Україну високовольтних трансформаторів. Як відомо, ви стали єдиною знімальною групою, яка отримала дозвіл на висвітлення цих подій. Розкажіть детальніше про це, а саме скільки часу зайняли зйомки? 

Від моменту захоплення Запорізької АЕС окупантом почала щільно займатися саме енергетикою. Серед пулу іноземних журналістів ми були єдиним українським телеканалом, що потрапив на розбомблені підстанції. 

У квітні-травні 2023-го мені запропонували зняти сюжет про те, як відновлюється енергетика, хто до цього дотичний. Але розповідати про нього було заборонено, бо трансформатори — це ціль номер 1 для нашого ворога. Коли росіяни гатять по енергетичній інфраструктурі, то передусім страждають саме трансформатори. Спецоперація зайняла 5 місяців — підготовка документів, дозволи на зйомки в порту, поїздка в Гданськ. Для розуміння, для того, щоб трансформатори опинились в Україні, було залучено багато діячів — Укренерго, Міністерство енергетики України, Програма розвитку ООН (UNDP), уряд Японії. До того ж на зйомках треба було враховувати купу нюансів, зокрема локацію, адже в енергетиці такі самі правила, як і у воєнкорів. Не можна показати нічого зайвого, лише деталі.

Що для вас особисто було найстрашнішим за майже два роки війни?

Найбільше мене турбує можливе роз’єднання серед нашого суспільства. Ми знаємо з історії, що, коли ми роз’єднані, нас легко захопити. Ми бачимо руйнування, які несе клятий руський мир, катівні та жахіття, які вони створюють. І в такому разі потрібна синергія, щоб все подолати.

Сподіваюся, що до кінця цієї війни не почую від близьких, що з ними трапилося щось погане і що не буде таких ситуацій, коли я взагалі не зможу їм додзвонитися. 

Для мене балет — це ознака повернення мирного життя, чогось такого, що дає сили, натхнення та захоплення.

На своїй сторінці в соціальних мережах ви публікували світлини з балету. Розкажіть про своє хобі та чому ви вирішили повернутися до нього саме під час великої війни?

В дитинстві займалася бальними танцями та уроками класичної хореографії, тобто балетом. Мені це завжди подобалося. Але у зв’язку з тим, що із початком повномасштабної війни багато педагогів покинули країну, все призупинилось. Проте мені дуже захотілося повернутися, і, дізнавшись, що групу знову збирають, зрозуміла, що це шанс. Для мене балет — це ознака повернення мирного життя, чогось такого, що дає сили, натхнення та захоплення.

Які трансформації відбулися з вами за час повномасштабної війни? Як ви підбадьорюєте себе у складні моменти?

Найголовніша трансформація полягає в усвідомленні того, що сьогоднішнє життя — це нова норма, в якій потрібно вчитися жити та працювати. По-друге, нині не будую далекоглядних планів, намагаюся жити тут і зараз та паралельно займатися звичайними побутовими речами — балет, прибирання, готування, читання, прогулянка на вулиці — все, чим можна насолодитися.

Про що ви мрієте після Перемоги?

Здається, що після Перемоги ми всі будемо настільки втомлені, що захочеться просто відпочити та, щоб твою функцію на себе перебрав хтось інший. Мрію про гарну погоду та заквітчані дерева, вдягнути сукню та обійматися зі всіма. Оскільки зараз біжимо марафон, то планів не будуємо, але дозволяємо собі зараз те, що плануємо зробити після Перемоги.